ДЕНЬ П'ЯТИЙ
Ранком дня п'ятого ми ще намагалися знайти форель.
Ярко божився, що бачив її, коли ходив чистити зуби до річки. Однак ми з Андріком не могли її бачити, бо вона буцім-то ховалася під каменем.
Але то вже був день правдивого купання у гірськй річці. Бо якщо попередній днів, ми могли у воду забрести тільки по кісточки і хляпатися, як слоники у мілких річках, то тепер ми спустилися нижче і води вже було більше. У ній можна було навіть спробувати плавати, правда, опісля вилазили на берег з обдертим пузом.
І ця вода була близько. Бо того дня напередодні, коли ми збочили вправо-вліво, на тих збочених дорогах нам пощастило зустріти збоченого лісника, котрий і привів нас у це місце, це попід лісами текла річка, а ще була прокладена колія, по котрій колись їздили власники цих земель перевіряти, чи то все гаразд у тих горах і чи все відбувається згідно складеного плану.
Правда, через близькість води були там і певні незручності - мочарі та комарі. І з тим і з іншим ми успішно впоралися - перше обійшли, друге - викурили димом з мокрого галуззя.
Цього дня ми теж мали намір залишатися на місці, але день був парким і складалося на дощ, і ми чомусь зовсім не мали наміру грати в карти (я знаю, це все тому, що хлопці знову програвали!), тому згорнули намет і вирушили в дорогу, наближаючись до сіл, містечок, людей та машин.
Догора пролягала на схід.
А може на захід.
А мо' ні туди, ні туди.
Але ми йшли. Саме на цьому шляху я довідалася, що на світі існують такі пристрої, які годні показати місце, в котрому ти знаходишся з досить таки високою точністю. (тепер я знаю, що цей пристрій зветься GPS, але тоді для мене це було відриття, і мене тішило, що мої друзі такі свідомі технарі)
ДИВНИЙ-ДИВНИЙ ГІРСЬКИЙ ТРАНСПОРТ
Коли спустилися в Осмолоду, одну із восьми, позначених на карті, то зауважили дивний рух в одному із закутків містечка. Виявляєьться, що саме в цю годину відправлявся їх міський транспорт до сусіднього великого населеного пункту, звідки їздили автобуси і різні авто, і куди б ми мали також тримати шлях, якщо мали намір дістатися нарешті до цивілізації і знайти собі відповідне таксо, щоб втрапити додому.
Осмолодівське авто нагадувало гібрид потяга із ЗІЛом - кабіна, точнісінько - ЗІЛ, але місце, де б мали сидіти люди - як вагон без задньої стінки. Ми собі подивувалися з такого транспорту, але ще більше були здивовані, коли побачили, що ця машина розвертатися не може і мусить їздити до переду або кабіною, або тим безстінковим вагоном.
Ми знехтували тим транспортом, бо ще не мали наміру завершувати наші мандри, тому подалися собі колією понад річкою, щоб знайти пристойне місце для намету та ночівлі.
ДИКІ ТВАРИНИ ПІД НАМЕТОМ
Стали ми на ночівлю в такому місці, що нас би можна було знімати у фільмі "Випадковий свідок". Камінні лавини сходили там по кілька разів на місяць, і те, що їх не було ні того вечора, ні тієї ночі, було просто дивом і доброю кармою усіх нас. Хмиз та повалені дерева ми збирали на схилі і каміння так і порскало з-під ніг і погрожувало поскидувати нас усіх вниз.
Вогонь горів посеред малих ялинок і десь поблизу шурхотіла якась дика тваринка, бо ми вдерлися на її територію і просто біля її нори наклали гору канапок.
Потім ця істота шурхотіла під наметом саме з того боку, де лежали харчі та спав Ярко, і на шбідолашний штурман не міг спати, бо ця тварина лазила просто йому побіля вух. Певно, хотіла його пожерти, бо добре їй пахнув.
ДЕНЬ ШОСТИЙ
Цього дня нам належало звідати, що то є таке пластунський табір. Властиво, туди нас із Ярком ніхто б не пустив, але Андрік був відомий у цих колах, і навіть був добре відомий, і навіть відомий з доброго боку. Тому він насмілився піти до старшого і питатися дозволу зупинитися на нічліг десь біля їх вогню.
Це місце для пластунів є дуже важливим. Це гора Сокіл, на котрій знаходиться їх музей, і відбуваються регулярно збори. Тому правила там дуже суворі, чужі не допускаються, палити вогонь, окрім місця, для цього зумисне призначеного не можна. там навіть заборонено ставити намет, і навколо поставлені спеціальні будиночки, в котрих пластуни живуть. Ватра повинна постійно підтримуватися, тому коло неї завше спить якийсь із юних пластунів (не зважаючи на те, темпі чи холодні ночі, наступного ранку ми застукали такого пластуна на його посту, певно, йому було дуже зимно, бо він намагався закутатися в пуховик з головою і тільки світив з нього одним оком - другим він ще спав).
АЛЬТЕРНАТИВА
Пластунські організації загалом дуже добра річ. Старші знаходять собі там незаймані уми, які вони можуть захоплювати пластунськими ідеями. Юні - заняття, котре б їх захоплювало. Саме тут вони знаходить підлітків, котрі поділяють їх думки, прагнення, ідеї та розваги. Саме тут вони вчаться поводитися з іншими людьми, співчувати та допомагати їм. Якби я не була знайома з пластунами, то думала б як багато людей, що це всього лиш дитячі забавки. Однак мої друзі, і Андрік зокрема, дали мені зрозуміти наскільки іншими бувають юнаки, що школилися у пластунських організаціях.
Андрік, якщо ти колись залізеш на цей сайт і в тебе вистарчить сил дочитати до цього місця, то хочу, щоб ти знав - я страшенно тішуся, що ти мій друг! Навіть не зважаючи на те, що ти з'їдаєш згущівки більше за всіх.
ДЕНЬ СЬОМИЙ і останній
Дня сьомого ми покинули пластунський табір, щоб вештатися по автобусах, бо вже нам хотілося повернутися додому.
Поверталися ми через Долину і саме там на станції зустріли того дивного жебрака з золотою печаткою на лівій руці, з чого немало подивувалися.
Ми приїхали на те ж місце, з якого почали нашу подорож і коли ми вже зійшли на землю, то розлучатися було так шкода, що мені вдалося підмовити хлопців прогулятися ще горами над Бориславом. Отож ми знову сиділи і чекали автобус, розглядали людей, що кружляли навколо станції і були вдоволені від того, що можемо розтягнути відпочинок хоч ще на якийсь день.
Мені давно хотілося прогулятися тими горами, котрі я завше бачила з вікна. Але раніше ми були занадто малі, щоб витримати довгі прогулянки, потім я покинула це місто і бувала в ньому занадто рідко, щоб можна було десь там довго гуляти. Тепер у нас був цей час і були друзі, котрі хотіли поділити це бажання - звідати те, чого не знаєш.
Саме у Бориславських лісах ми побачили - вперше за дні подорожі - маленького вужика, хоча сподівалися зустріти гадів у високих травах на Горганах. Але вони, як зумисне, ігнорували наші очікування.
Груші та воду нам дала турботлива жінка, котра довідалася, що ми йдемо наверх, і знала, що там знайти воду нелегко.
ми стояли просто над Бориславом, його вогні світилися внизу, я бачила, де мій будинок, там де живуть люди, котрих я люблю. Ці вогні викликали у мене дивні почуття, так мовби я мала сидіти тут нагорі і пильнувати їх спокій, там унизу. Якщо колись вам доведеться звідати такі почуття, то ви зрозумієте, що може відчувати людина, сидячи біля ватри, слухаючи завивання вітру, і дивлячись на вогні будинків у рідному місті. Це так, ніби ти вже вдома, але ще не там.
Це була єдина ніч, коли на намет не впала роса, бо над Бориславом завше дмуть вітри.
Це був єдиний ранок, коли ми поїли усі харчі, щоб полегшити собі дорогу.
Це був останній день подорожі, коли нам таки належало роз'їхатися домівками, щоб потім пам'ятати про подорож і писати про неї історії.
