Це був гарячий серпень 2000, коли плавився асфальт у великих містах, і коли друзі не дотримували своїх обіцянок. І все через велику спеку.
Саме в такий час людина особливо прагне відчути свою єдність із дикою природою, присвятити себе приємному обов'язку відпочивання біля води, піску, дерев, каміння і всього того, що має дуже слабкий зв'язок із цивілізацією.
Ми ж мали намір поїхати у винятково дикі Горгани. Про цю частину Карпат, я вже давно чула багато оповідок від Олеся, який не переставав захоплюватися безлюдністю, незіпсованістю, та первісністю цих місць. Зарослі кущів та завали дерев, що не зазнали втручання людських рук, трава до пояса, що не знала людських кроків, і неполохані ведмеді у малинниках - що може бути краще для людини, котра засинає і прокидається під шум машин і ведмедів бачила тільки у мультфільмах, а малину - на етикетках банок.
Загалом нас мало бути багато і ми мали бути страшні, але коли справа дійшла до логічного початку, то зібралося нас всього лиш трьоє: Андрік, відомий пластун, Ярко, знаний дизайнер, і я.
ДЕНЬ ПЕРШИЙ
Чи Ви коли-небудь зауважували, що люди з великими рюкзаками мають у своєму вигляді щось монументальне?
На тлі вокзальної біганини, галасу, тягяння речей та дітей, постаті Андріка та Ярка вказували на певну поважність, самозаглибленість та зосередженість.
Ця задума мала кілька причин: найперша - двадцять хвилин тому відійшов автобус, на котрому ми могли б щасливо дістатися Вишкова, аби почати свій великий пішохідний перехід. Не спостерігши мене серед натовпу у кульмінаційний момент відправки автобусу, друзі засмутилися, передчуваючи, що я можу просто не прийти.
Але я ж не можу просто так не прийти!
І коли ми нарешті зустрілися того теплого ранку серпневої п'ятниці, то розпочали нашу подорож із спільного чекання наступного автобусу.
Існує така традиція у нашому товаристві: на вокзалі, перед тим, як кудись поїхати, треба що-небудь купити. Це може бути будь-яка дрібничка: батарейки до ліхтарика, які потім "сядуть" протягом 15 хвилин прогулянки по темному лісі; гральні карти, що гратимуть самі і за всіх гравців; окуляри, які потім все одно згубляться; щось із інтимних предметів; щось із неінтимних предметів, та всілякі інші речі, без яких загалом можна було б обійтися, коли б не традиція.
З огляду на це і для забезпечення успішності експедиції, Андрік пішов обсервувати вокзальні кіоски, аби купити карту, по котрій ми і мусили визначити керунок руху.
Куди йти і скільки.
З ким і навіщо.
І коли повернутися.
І чи повернутися взагалі.
Згідно першого нашого плану, ми мали йти із Вишкова аж до Близниці - на карті це виглядало дуже круто і маршрут оцінювався кілометрів на вісімдесят (якщо карта не брехала). У випадку, коли б не схотіли так довго волочитися горами, коротшим був маршрут до Сивулі. Гарна дорога по кордону 1920 року між Польшею та Австро-Угорщиною. Дорога по демаркаційних стовпчиках, спеціально для тих, хто любить збиватися з маршруту, блукати лісами, і потім лякати місцевих жителів своїм диким виглядом та диким галасом.
ЯК ЛЮДИ ХОДЯТЬ ПО ГОРАХ ПЕРШОГО ДНЯ
Є свої особливості у тому, як люди ходять по горах першого дня. Особливо, якщо у горах довго не були. Якщо енергії ще багато і важкість рюкзаків до кінця не звідана.
Отже, вони дивляться на годинник і кажуть: йдемо годину і відпочиваємо 10 хвилин. Досвідченіші кажуть: йдемо 45 хвилин і відпочиваємо 15. А вже найбільш досвідчені: йдемо скільки йдеться, а потім складемо часову пропорцію.
Спочатку ми йшли 45 хвилин і 15 - відпочивали. Потім: 35 - ішли і 20 відпочивали. Згодом зрозуміли, що відпочивати хочемо значно більше, ніж іти. Але так завше буває у перший день. Особливо з тими, хто приїжджає з великого міста.
А ми всі були такими - люди з великих міст.
Люди, заглиблені у роботу.
Люди, що не дихали справжнім повітрям років сто і стільки ж не дивилися на небо, чисте від смогу.
Люди, що забули, якими гарними бувають дикі квіти.
І якими колючими справжні будяки.
І якими швидкими справжні річки.
І яка холодна зранку роса.
І як знайти Малий Віз.
І які гострі бувають шишки.
І як виїдає очі дим.
І які великі останні джмелі.
І як горять очі у голодних вовків.
І як пищать кажани.
І яка смачна дика малина.
І які глибокі сліди у диких ведмедів...
Отже, це був день перший - найважчий для всіх, про що ми один одному чесно повідомили одразу (щоб потім не виглядати слабаками).
Як правдива жінка, чутлива до страждань інших людей, я мусила взяти на себе місію оголошувати перепочинок. Часом чоловікові важко сказати, що він хоче відпочивати, коли всі інші пхаються вгору, як дикі барани. У нас такого бути не мало. Наша подорож мала бути задоволенням, незважаючи на висоту над рівнем моря, погодні умови, рюкзаки та градуси за бортом.
МАЛИНА
Якщо в тих місцях і водилися ведмеді, що живилися малиною, то після нашого походу, вони б мали всі загинути страшною голодною смертю. Бо ми не тільки ставали на відпочинок де тільки заманеться, але й залазили в кожен малинник, що траплявся нам дорогою.
Малинові ягоди можна їсти довго, безперевно і, найголовніше, не втрачати при цьому інтересу до самого процесу поїдання.
Андрік закликав нас вперед. Він знав МІСЦЯ, де росло море малини, найкращої на всі гори (якось йому довелося заблукати в цій частині Карпат і тому він знав тут усе докладно). Але ми, безсоромні, ігнорували його заклики, скидали рюкзаки, сходили з маршруту і залазили якнайдалі в кущі. Зрозпачений безнадійністю ситуації, він ліз за нами, насуплений, але загалом задоволений з почуття виконаного обов'язку та малинового передчуття.
Першого дня малина оточувала нас звідусіль, навіть намет стояв посеред малинника, навіть чай був настояний на малинових листочках. Ярко навіть планував малиновий компот.
Потягом наступних днів я зрозуміла, чому було так багато малини в той, перший день подорожі. Більше ми не зустріли її ніде. За всі сім днів.
ДЕНЬ ДРУГИЙ
Зазвичай, другий день подобається мені більше, ніж перший. З кількох причин.
Не треба їхати залізницею.
Не треба рано вставати.
Спиш на свіжому повітрі і тому сняться гарні сни.
Спиш, як правило, не сам і тому сни сняться ще кращі.
Виходячи, вилазячи, виглядаючи з намету, одразу бачиш якийсь більш-менш пристойний пейзаж, а не смітник біля сусіднього дому.
Загалом, життя в наметі надихає на відпочинок (за винятком тих днів, коли падає великий дощ, і виходячи з намету починаєш ковзати по болоті, потім розпалюєш болотяний вогонь, докидуєш болотяні дрова і готуєш болотяний сніданок).
Другого дня ми мали намір доволоктися врешті-решт до Попаді, видертися на її чубчик, залишити записку під каменем (то такий звичай, не питайте мене – навіщо!), обсервувати навколишні місця і визначити керунок, куди чалапати далі.
Ішли ми зновуі по стовпчиках, щоб не заблукати, а що стовпчики на цьому проміжку дороги, були розставлені зовсім без системи, то ми мусили трохи помордуватися, щоб відшукати їх: лазили по болотах, заглядали під кущі, шукали поміж деревами. Очевидно, дорога ця мала великий успіх у місцевого та немісцеого населення, бо вони ходили по ній табунами і втоптували стовпці в землю. Дуже рідко можна було зустріти стовпець, котрий би стояв рівно, декотрі просто лежали на землі, інші були майже цілком прикопані, а ще кілька ми знайшли перевернутими догори ногами. Але що найдивніше - в котрій би позиції стовпець не існував, він завше показував правильний напрям (навіть ті, перевернуті догори ногами, не сумніваюся, що вказували потрібний шлях).
Так ми йшли, керуючись одним наміром, по однакових стовпцях, часами забігаючи наперед, щоб оглянути дорогу, спиняючись, щоб згризти канапки, відпочиваючи серед дерев і трави, шукаючи воду.
Того дня я побачила кажанів. Не можу сказати, що ніколи їх не бачила. Як і не можу поклястися, що бачила. Тобто, вони загалом мені знайомі, бо я дуже люблю книжки з картинками, і цілком очевидно, що колись я бачила їх там.
Насправді, в житті вони цілком інакші. Вони не вишкіряють зуби, і не витріщають очі. Літають дуже класно - жодного шарудіння не чути, тільки видно тінь, котра пролітає над головою і кружляє між деревами.
ЦЕЙ СТРАШНИЙ І МУЖНІЙ АНДРІК
Історично-істерично так склалося, що добрі мої друзі носять лінзи, так само, як я - така собі трансформація: сліпий сліпого бачить здалеку.
Того весора Андрік схотів принести води на чай. А що було доволі пізно і ми були доволі потомленими, потомленими від самих п'ят до чубчиків, то Андрік схотів зняти лінзи аби дати очам перепочинок. А потім ще піти по воду. Такого благородного діла ми йому не боронили, однак нас непокоїв той факт, що він не вельми добре знаходив воду в лінзах, а що він потрафить знайти без них?
Однак він заспокоїв нас і сказав, що буде покладатися на своє чуття і знайде її ще швидше. І знайде ще кращу. ніж ми знаходили минулого вечора. І ще більше.
Час в очікуванні Андріка промайнув швидко, бо ми саме готували місце на вогонь і сам вогонь, коли раптом почули страшний тріск галузок, сопіння та ще якісь дивні звуки, котрі так і не змогли зідентифікувати. За нашими підрахунками, то мало би бути стадо лосів, голодних і злих, бо пхалися вони дуже потужно і, певно, перетовкли по дорозі половину лісу.
Коли бачимо - з темряви на галявинку вискакує Андрік з казанком повним води. Вівн таки її знайшов! Гарне у нього чуття! А що не міг бачити дороги назад, то попхався прямо в гору і ліз по всіх кущах, що траплялися йому на шляху. Трохи обдерся, але був щасливий, що нарешті видрапався і воду не розхлюпав. Ну, може, хіба трошки. Оце так хлопець! Справжнісінький пластун!
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
День третій пройшов у найблагороднішому занятті - ми споглядали світ.
Світ споглядався важко - заваджали дерева і гілки. Ще трохи - намет. І вже зовсім сильно заваджали гриби, що сохли навколо ватри, і гриби, що росли по кущах. І Андрік, що лазив по навколишніх лісах в пошуках нових грибних жертв, сильно шарудів листям і травою, і бубонів під ніс прокльони туристам, що лазять де не слід і винищують те, що їм не належить.
Загалом ми поводили себе дуже ганебно в той день. Я навіть не розповідала про нього своїм похідним друзям, бо вони б стали насміхатися з нас і називати усілякими ганебними словами, бо цього дня найбільшим здобутком хлопців були не підкорені вершини, а нанизані на нитки гриби, а моїм - фатальне вигравання в карти, що не могло свідчити ні про що добре, окрім того, що виявляло виразний занепад моралі у стійкій і непереможній туристичній компанії. Ті, хто продерлися через малинники, не втонули в болоті, не були загризені дикими кажанами, тепер губили собі життя грою в дурня, не зважаючи на манливі обриси Попаді, що заступала небосхил.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Дня четвертого ми спакували недосушені гриби, загасили тліючі головні і вирушили в напрямку до Попаді, наздоганяти тих, хто насмілився обігнати нас на нашому шляху до вершини.
Ми зауважили, що ця група стала на самісінькій горі, там, куди ми планували дійти, однак не встигли, тому що впала ніч. На схилах Попаді є галявинка, оточена деревами, що закривають її від дороги і створюють малий захист від дощу та вітру - справжній притулок для втомлених мандрівників.
Вихід на Попадю доволі крутий, але ми, що цілісінький день леліяли свою лінь, проминули цей підйом доволі легко. по дорозі навіть обкидувалися шишками і дико реготали, зустріли цю команду - вони приїхали з Києва і мали намір вискочити після сніданку на чубчик і чалапати далі.
Чи ж могли ми дозволити, щоб хтось там обігнав нас на шляху до вершини? Нас, які народилися в горах, які виросли в горах, які змужніли і зжіночіли на цих схилах? Тому ми рвонули вперед з благородною метою бути першими, і поглянути згори на їх табір і відчути себе володарями світу.
Однак схил гори змінився. Крута стежка поміж трав трансформувалася в круту стежку по жерепу. І я, справжня міська піжонка, що навіть по високій траві ходить в шортиках, відчула, які то прикрі жарти бувають з тими альпійськими соснами. Всі швиденько повдягали довгі штанці та сорочки, щоб хоч трохи вберегти себе від обдирання на цьому тяжкому шляху до вершини.
По дорозі ставали і гризли канапки, щоб набратися страшної сили і продиратися далі.
Поки ми набиралися сил, нас обігнав хлопчина із тієї кумпанії, що її ми мали намір залишити далеко позаду. Але ми втішили себе тим, що він іде зовсім без речей, ми ж волокли весь свій табір на собі і тому не могли так борзенько прориватися вперед.
Згодом перед нашими очима і під нашими ногами пролягла дорога, звільнена від дерев, але встелена віковими каменями, і ми затіяли з Ярком філософську бесіду на тему, якби то було цікаво жити тисячу років і бачити ті всі зміни, що відбуваюся в природі - як виростають ліси і маліють гори, як відколюються від них камені і перекривають подорожнім шляхи. Однак цей наш штурман сказав, що тисячу років, то є страшно багато, бо один раз оженишся, а потім тисячу літ мучишся. І чому ті чоловіки думають про різні дурниці в таких благословенних місцях?
Ми дивилися вниз і бачили, яким гарним Бог створив цей світ. Якими досконалими він створив краєвиди, якими плавними вершини гір і навіть жереп видавався досить милим. І ми собі стояли на кам'яному схилі, сильні і слабкі, розлядаючи гори довколи, забули навіть про тих, кого ми хотіли наздогнати і перегнати, бо на такій висоті в людині залишається тільки любов і бажання дістатися до вершини, щоб пізнати світ ще з більшої висоти.
На вершині ми полишили записку, в котрій описали свої славні плани і своє славне товариство (як колись будете там, то знайдіть банку із цидулками зліва від стовпця, заховану серед купи каміння).
Тут ми попрощалися з хлопцем, що був нас перегнав, і спустилися на інший бік гори, по тих самих стовпцях, по котрих ми на неї залізли.
Однак, згодом нам набридло чалапати по каміннях і ми збочили вправо (якось мені довелося оповідати Олесеві про наш маршрут, то він сказав мені, що наспрвді то було не справо, а вліво. Хоча, можу зяприсягтися, що вправо. Але Олесь, що мислить глобально, сказав, що як дивитися на мапу зверху, то виходить вліво. То хай вже так і буде. То ви як будете в тих місцях і звернете вправо, то мусите знати, що насправді то є лівий бік).
